Портал неполітичних новин NGO.donetsk.ua представляє інтерв`ю з сучасним українським поетом Олегом Короташем. Під час свого туру Україною з презентацією збірки «Елегії острова Патмос» поет відвідав Донецьк, Горлівку та Маріуполь Донецької області. Журналіст NGO.donetsk.ua спробував поговорити з Олегом Короташем на тему розвитку української літератури і в більш широкому контексті про місце мистецької еліти в сучасній Україні.

— Після тривалої мовчанки Вас як поета, Ви випустили збірку вибраного «Елегії острова Патмос». З чим пов’язана пауза у Вашій творчості?

Дійсно у виданні наступної книжки була десятирічна пауза. Хоча, як сьогодні це розумію, колись серйозний привід НЕ хотіти бути поетом спричинився до цілком ідіотського, але свідомого рішення припинити писати вірші… Ну звісно, що жінка… Ну звісно, що трагедія… Взагалі, думаю, що справжньою музою поетів (матір’ю, Медеєю, котра «вбиває дітей своїх») є Мельпомена – Муза Трагедії… І щоб сказати певну наступну думку, відмежую себе від контексту Великих.

У певному сенсі, кожен поет – це Еней. У нього завжди мусить бути поруйноване і покинуте рідне місто Троя, мусить бути Дідона і спалення Карфагену, мусить бути реальне чи метафізичне сходження в потойбіччя, і, як наслідок, отримане там Об’явлення щодо того, що він побудує Рим. За великим рахунком – творчість це також Рим. Важко сказати, чи то Мельпомена така ревнива, чи то є метафізичне самоспалення кожним віршем… Це дивовижно, але я не можу пригадати у біографії жодного великого поета, аби він був щасливим у людському розумінні. Якось так стається, що щасливі у коханні поети живуть недовго, а ті, що отримали і отримують довгу дорогу, були добряче перелатані Фатумом.

Данте, Петрарка, Байрон, Целян, Оден, Еліот, Емілі Дікінсон, Боратинський, Мілош, Цвєтаєва, Антонич, Стус, Мандельштам, Бродський… Врешті і Тарас Шевченко. Нічогенький ряд, правда? Можу продовжити.

І взагалі, – віночок, вкинутий Рєпніною в домовину Шевченка, це вже заслуговує окремої поеми. Бо – колосальний екзистенційний прорив – дихотомічні стосунки поета із княжною, рід котрої давніший, від імператорського роду Романових… А тут вона інкогніто приїздить до Києва і проводить в останній шлях… Повний сюр, як на мене. Перепрошую, це «Божественна комедія» з точністю до навпаки.

Думаю, що оці всі висновки є наслідком якогось мого внутрішнього самокопання. Тодішня, двадцяти-з-копійками-літня спроба пояснити власну трагедію якимись кармічними узагальненнями для спільного ремесла.

Хай Бог милує, аби себе я порівнював із Шевченком чи Стусом! Це лише був тодішній біль і лише були юнацькі спроби пережити трагедію через пошук відповіді на відомих прикладах. Словом, тоді – наприкінці дев’яностих, я «досяг» висновку, що краще бути якимось, наприклад, підприємцем, аніж поетом. Тоді б – «перспективний тіпо»… Вісім років не писав віршів… Потім, якось, у 2007-му все повернулося. Можливо зрозумів, що був дуже правим польський поет і нобелівський лавреат Чеслав Мілош, який колись дуже чітко мені пояснив різницю між життям і життям поета. Мабуть, таки потрібно було прожити отих вісім років, щоб зрозуміти зміст слів, ним сказаних мені у Кракові восени 2000-го року.

— Чому для назви збірки Вами було обрано назву біблійного острова Патмос, місця вигнання Іоанна Богослова?

Тут кілька контекстів. Почну з особистого, бо тепер вже можна про це говорити. Так сталося, що серйозні літературні аванси з боку виняткових поетів, моя писанина отримала дуже рано. Я не знаю, чим керувався Віктор Кордун, коли після дуже серйозної нашої з ним сварки на тему зужитих перспектив «ясної» метафори він таки провів мене до Спілки письменників. Скажу, що це було його одноосібне рішення, поза проходженням усіляких там приймальних комісій. За три дні до приїзду до Києва у 1997-му якраз вийшла моя перша книжка, з котрою я і припхався з Івано-Франківська до столиці. Це вже сьогодні я розумію, що Кордун приятелював ще у 60-70-х роках зі Стусом, і там написані спільні передмови тощо… А коли мені було двадцять, я мав нахабство доказувати йому, що поезія вже помирає метафорою і перспектива за постмодернізмом. Мені соромно зараз про ті свої «аргументи» згадувати.

Розумієте, зараз я певною мірою критично ставлюся до своїх віршів. Скажімо, ті нові, що не увійшли до останньої книжки, я знищив, видалив файли. Рукописи таки горять; спробую посміхнутися. І тому, дивлячись на свої видані ранні віршики, я зовсім не розумію тих авансів, що давав мені у 90-х Василь Герасим’юк. До того ж, тоді у мене ще не було книжки, і Василь то чув лише з виступу наживо. Позатим, публічно сказав… Словом, мені тоді був двадцять один рік, я пиячив чи то каву, чи то вино в одній зі Станіславських кнайп, коли підійшов Тарас Прохасько і сказав щось типу: «Короташ, тебе Герасим’юк по республіканському радіо проголосив надією української літератури…».

Якось внутрішньої реакції у мені то зовсім не викликало. І взагалі, у ті часі я був закоханий, щасливий, і парадигма жіночих обіймів мене цікавила більше, аніж час витрачений Герасим’юком, Римаруком і Мідянкою на слухання моєї писанини.

Ви здивуєтесь, якщо скажу, що усвідомлення себе як поета у мені відбулося набагато пізніше… – у тридцять два роки, коли у 2008-му я написав вірша «Вечеря» за Євангельським сюжетом. До того часу я не мав такого внутрішнього сприйняття себе. Ну хто я такий там у порівнянні з дійсно поетами.

Але потім все стало на свої місця. Бо, по-перше, відпала потреба порівнюватися, і вже розумів, що вірші прийшли саме мої, інші. Але основне, що «Вечерю» я досить таки ретельно, умовно кажучи, професійно намагався виписувати. Перечитував коментовані Євангеліє і, власне, Об’явлення апостолу Іоанну. Бо воно є у тому вірші. І Патмос є… Якось я зрозумів, що можу написати вірша на задану тему, вкласти свої власні думки у багатоповерхові метафори і, окрім того, виписати великий римований вірш із прямою мовою чотирьох дійових осіб.

Підсумовуючи, хочу сказати, що сьогодні, дивлячись на свою першу книжку, я нічого, окрім роздратування від там написаного не відчуваю. І якось зовсім стає не тепло від думки, ЩО я відчуватиму, дивлячись, скажімо, років через десять на те, що пишу зараз. Бо досвід, так би мовити, погляду на себе зі сторони не-писання я маю. І висновки цього досвіду невтішні.

— Що для Вас означає поезія? Яким чином народжуються Ваші вірші?

Для мене поезія – це те, що в книжках і підручниках… Жартую. Якщо говорити серйозно, – це і метафора, котра добряче б’є в голову після прочитання. Стан якогось мозкового заціпеніння, удару від прочитаного. Пригадую, ЯК мене добряче гепнуло після прочитання Цвєтаєвої і Василя Герасим’юка. Мабуть, це чи не єдині із прочитаних мною поетів нового часу, коли я не розумію, ЗВІДКИ саме там з’явилися їхні метафори, образний ряд. Непередбачувані і несподівані автори! В обидвох колосальний надрив регістру. У Цвєтаєвої в лексичному ряді, у Герасим’юка в – енергетиці метафори.

Знаєте, колись Ахматова, порівнюючи себе із Цвєтаєвою, сказала фразу «я по сравнению с ней – корова…». Можу додати щодо себе: «в порівнянні з Герасим’юком я – гуцульська корова, худа гуцульська корова…».
А щодо того, звідки мені беруться вірші… я не знаю. Приходить перший рядок, потім пишу. Умовно кажучи, пишу. Бо це все відбувається на слух. Ручкою чи чимось іншим не користуюся. Мабуть, так музика пишеться. Коли йде постійно якийсь гул… А потім вже займаюся правками-переписуваннями надуманого. Але цей процес вже технічно і з допомогою комп’ютера.

— Ви часто називаєте себе метафізичним поетом, в чому полягає така Ваша настанова? Кого б ви могли віднести до метафізичної школи?

Насамперед хочу окреслити полюси. Хоча з великою іронією я ставлюся до літературознавства, але дуже уважний щодо думок фахових критиків. Бо науково узагальнювати творчість поетів – це те саме, що творити міф довкола правди. А кожен критик, натомість, якось таки мусить спробувати розгледіти властиво структурне і смислове наповнення окремого тексту, в першу чергу. Кажу це із власного досвіду так би мовити стосунків з ними.

Років дванадцять тому в «Малій українській енциклопедії актуальної літератури» мене назвали «творцем пост-сєверянінської складової в неомодерному дискурсі»… Але ж який з мене футурист чи егофутурист! Ну так, я робив спроби перекладу віршів Ігоря Сєвєряніна українською, але ж… І, натомість, якраз того часу критики Євген Баран та Ігор Боднар-Терещенко дуже правильно, на мою думку, зіронізували напівжартами про те все, що я тоді понаписував. ІБТ взагалі написав буквально щодо виданого мною «Цеху поетів»: перо, плащ, шпага, флібустьєр… Дуже влучно, скажу. Бо дійсно – творчість це не жінка, на абордаж не візьмеш. Тут, мабуть, більше підійде колосальний екзистенційний варіант «Старого і моря», аніж флібустьєрська героїка. Мусить бути відсторонення. Мусить бути прочування іманентних речей. Це і є метафізика. Загалом, нещодавно вивів для себе таку дефініцію, що метафізика – це раціональна теологія. Себто, спроба пояснити духовні відкриття через раціональність мислення. У цьому сенсі, метафізиками, чи метафізичною школою можуть бути виключно автори, котрі самі себе так означать. Зворотнім числом когось назвати метафізиками неможливо. Бо творчість це вже і є метафізичний процес. Для когось усвідомлений саме так, а для когось ні.

— Як Ви вважаєте, чи має поет реагувати на соціальну та політичну дійсність, яка його оточує? Наскільки поет змушений оглядатися на моду? Якою є Ваша характеристика сучасної української літератури?

Звісно, що поет має і мусить реагувати на соціальні чи політичні явища, якщо ці явища переходять усталені норми Добра. Маю думку, що в сьогочассі в Україні поети, письменники – чи не єдині, хто не отримує від владі зарплатні і може вільно сказати владі, що вона – покидьки. Хоча б тому, що коли ти –письменник і нібито віриш, що маєш Божий Дар, то, будь добрий – не мовчи, коли бачиш зло і приниження. Потрібно розуміти, що політик за кілька років стає лише абзацом у підручнику історії. Натомість література і є однією з першооснов культури держави, і ця культура є основою, фундаментом формування і життя держави. Усі ці режими, поліції, армії та інші інституції державного примусу у наш час – це кишенькові найманці переважно не чистоплотних «діячів».

А щодо поетів і моди… Якось не можу зрозуміти що таке «модний поет»? Радше скажу – або ти поет, або ти модний. Думаю, що це якийсь провінційний комплекс змушує марити наших культтрегерів нобелівськими перспективами української літератури. Маю думку, що найближчих років п’ятдесят українському письменникові навряд чи світитиме нобелівка. І не тому, що у нас погані поети, а тому, що культурний світ дуже уважно приглядається до України і, звісно що, порівнює нашу літературу з кращими взірцями світової. І маємо проблему: Герасим’юк чи Петро Мідянка, мабуть, не нададуться до адекватного силі їх дару перекладу. Залишається, аби світ повірив на слово що це дуже серйозні автори. А для того, щоб це сталося, потрібно у величезній кількості світових університетів повідкривати інститути української літератури. Проводити конференції, слухати доповіді провідних літераторів щодо контексту української літератури у світовій культурі. Лише тоді Україна матиме якісь перспективи. У нас поки що цього немає. Мусить минути час.

А щодо запитання про мою характеристику сучасної української літератури відповім, що не можу давати таку характеристику. Як мінімум тому, що я нічого в цьому не тямлю, і як максимум те, що «менше» аж ніяк не може характеризувати «більше». Себто – є імена, котрі за масштабом дару переросли мовний чи просторовий контекст України. Тому мені не ґречно розставляти такі діагнози. Краще – писатиму вірші, поки вони пишуться.

— Нещодавно закінчився Ваш презентаційний тур Україною, які найбільші враження Ви отримали під час подорожі країною?

Насамперед велике спасибі усім, хто прийшов на презентації, і також окрема подяка читачам за важливі для мене запитання. Адже саме такі запитання спонукають до роздумів на теми, котрі раптово стають важливими і наріжними. Вражень таки назбиралося… Тур тривав понад три місяці, відбулося двадцять сім презентацій у шістнадцяти містах та університетах. Якісь окремі презентації виокремлювати не хочу. Бо кожне місто – новий досвід. І рівноцінний. Зазначу, що цей тур я намагався, в першу чергу, зосередити навколо університетів, студентів. Бо якщо ви певною мірою вважаєте себе професійним поетом, себто також і усвідомлюєте наслідки публічних виступів, то нема нічого дивного, що хочете мати діалог із професійною аудиторією – філологами.

— Під час вашого туру, не останнє місце займала саме Східна Україна і, зокрема Донбас.. Наскільки є випадковою Ваша увага до них? Чим для Вас є Схід України?

Схід України для мене є тим самим, що і Захід. Це люди, котрих люблю і з котрими спілкуюся, це міста і нічні потяги між ними, це натхнення і написані вірші. Зрештою це й один із головних моїх висновків від поїздок під час презентаційного туру. А саме – що час є константою сталою і незмінною, і наш вимір часу є обмежений нинішнім науковим прогресом і базується на просторових континуумах. Простіше кажучи, за нашими уявленнями – час – це відстань простору, умовно поділена на 60 секунд, що не може відповідати дійсності. Але я не Григорій Перельман, тож не переводитиму метафізику у мову математичних формул. Маю такі відчуття. Через зо двісті років простору поговоримо, якщо доживу…

— Як Ви ставитесь до спроб окремих інтелектуалів виголошувати вимоги відокремлення Східної України? В чому підмурівок такої їхньої риторики?

В одному з віршів я написав, що «Карпати і Донбас – два краї однієї нитки, котрою вишита сорочка». Для мене це аксіома. А коли вашими опонентами стають інтелектуали, то потрібно їх дуже уважно слухати і робити належні висновки. Бо інтелектуала ви ідіотом не назвете. Вони усвідомлюють, ЩО кажуть. І коли така людина веде саме таку мову про Українську державу, будучи громадянином України, звідси у мене лише один висновок – це ідеологічні повії, як мінімум. Як максимум, залежно від їх посади, – сепаратисти і злочинці. Бо держава існує в межах певного кордону, і коли ці, з дозволу сказати, «діячі», виговорюють якісь ідеї про існування нібито «двох Україн», – для мене це чіткий показник запроданців. Безглуздо говорити про «дві України», ґрунтуючись на територіальних вподобаннях регіонів щодо національних героїв чи двомовності. Відколи це розумне суспільство має вірити пройдисвітам, котрі стверджують те, що минула історія нашої держави може спричинитися до її, власне, руйнування.

Для мене відповідь тут є очевидною! Влада розуміє, що вигідніше плекати розбрат у суспільстві будь-якою ціною. Бо навпаки, – сконсолідоване суспільство почне вимагати від влади відповідальності. І це відбудеться у такій формі, що ні армія, ні поліція вже не допоможуть. А якщо врахувати моральний рівень нинішньої влади, чи минулої, то у згуртованому суспільстві вони б довго в кабінетах не засиділися. А так – усе виглядає дуже навіть логічно… Бо мóлоді і студентам подали подразник у вигляді одіозного міністра, націоналістам підкидають наступного Лужкова в купі з московським патріархатом та нашими комуністами, опозицію розриває власна боязнь за шапки, що горять на головах і купка псевдо опозиціонерів. І, як наслідок, від того коловороту суспільство геть дезорієнтоване. Хоча суспільство, якраз, це є молоді пари зі Львова і Донецька, котрі одружуються, суспільство – це і, перепрошую, ковбаса куплена в Єнакієвому чи Криворівні за однакові гроші, суспільство – це і готовність чоловіків з усієї України їхати на Тузлу захищати державний кордон, під час того протистояння ще за часів Кучми. Більше не маю по цій темі що додати.

— Нещодавно Ви мали спільний виступ у Києво-Печерській Лаврі з видатним композитором та піаністом сучасності Романом Колядою. Звідки взялася ідея цього проекту? Чи плануєте Ви продовжувати практику спільних виступів з Романом Колядою?

Організатором нашого спільного з Романом Колядою концерту була очільниця літературної гуртківки «Севама» поет Оксана Яблонська. За що, користуючись нагодою, моя до неї публічна подяка. Щодо власної частки у тому концерті не казатиму нічого, а от музика Коляди заслуговує щонайбільшого пошанування. Видатний композитор, сильна музика. І я маю за честь знову бути його «співучасником» під час нашого незабаром виступу 26 липня у рамках фестивалю камерної музики «Шоко-класика». Роман нещодавно зателефонував мені з такою пропозицією. Я радий, що, можливо, мої вірші цьому авторові музики видалися цікавими.

— З легкої руки Юрія Покальчука в українській поезії 1990-х років з’явився як самостійний жанр поетична рецитація. Чи є у Ваших планах створення аудіоверсій авторської поезії з використанням музичного супроводу?

Дякую за це запитання, бо має воно для мене приємні асоціації. Ще під час мого туру, від гурту «Рутенія», зокрема від Григорія Лук’яненка і Нелі Франчук, мені було люб’язно запропоновано ідею запису у них на студії аудіо версії книжки «Елегії острова Патмос». Думаю, зможу найближчими днями побороти свої власні лінощі і розпочнемо записи.

— Над якими текстами Ви зараз працюєте? Наскільки скоро можна очікувати на Вашу нову книгу поезій?

Дуже веселе запитання! Я не впевнений, чи зможу завтра написати нового вірша, а Ви питаєте вже про нову книжку… Це вже як Господь дасть…

Можу відповісти, над якими текстами я зараз працюю. Це – уважне читання книжок наших поетів, виданих останніми роком-двома (за абеткою): Івана Андрусяка, Юрія Кучерявого, Ігора Павлюка, Сергія Пантюка, Олега Солов’я.

З наймолодшого покоління авторів знаю, що готується до друку перша книжка киянки Карини Тумаєвої, до котрої я написав передмову, також має вийти друком нова книжка поетеси з Харкова Галини Бабак, і може назвати ще одного автора, також із Харкова, чию книжку я з цікавістю читатиму, – це Олена Руда. З російськомовних наших сучасних поетів цікавлюся новими віршами Ярослава Мінкіна із Луганська і Влада Клена із Запоріжжя.

Поза тим, розумію, що я не володію усім об’ємом інформації про сучасний літературний процес в Україні і хочу вірити, що перелік названих мною авторів міг би бути більшим.

— На яких фестивалях та творчих зустрічах Ви плануєте бути найближчі місяці?

Окрім спільного з Романом Колядою концерту, що відбудеться незабаром, як знаю, також заплановано мій виступ під час цьогорічного форуму книговидавців у Львові у вересні місяці. Втім, мої тривалі поїздки з презентаціями таки далися взнаки. Хочу відпочити і побути наодинці хм…з Мельпоменою.

Інтерв`ю записав Станіслав Федорчук

http://ngo.donetsk.ua/print/donsociety/18279/

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • 100zakladok
  • Add to favorites
  • Baay!
  • BarraPunto
  • Haohao
  • IndianPad
  • Internetmedia
  • Print
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • Ping.fm
  • Blogosphere News
  • LinkedIn
  • RSS
  • Tumblr
  • Live
  • Webnews.de
  1. Sesk Jala Elava:

    спасибі за цікавий блог